096 184 41 97 bride_ukraine@ukr.net

Чому я впевнена в тому, що мрії здійснюються?

Bride Ukraine
Лариса Голубєва

Якщо ви зараз читаєте ці рядки, то цікавитесь особистістю редактора. Це означає, що вам не байдуже, хто говорить з вами зі сторінок «Брайд Кременчук».

Я, Лариса Голубєва, за базовою освітою педагог.  Життя так склалося, що мені пощастило працювати викладачем у Латвії і цей досвід залишив глибокий слід не лише в моїй душі та пам’яті. Повернувшись в Україну, зрозуміла, що по-українськи працювати не зможу ніколи. Та й оплата праці на той момент була просто мізерною, якщо порівняти із зарплатою викладача в Латвії. Я почала шукати себе. Так отримала другу вищу освіту і стала журналістом, членом Спілки журналістів України, працювала в міській газеті. Одного сонячного дня редактор запросив мене у свій  кабінет і поцікавився темами, які я планувала висвітлити у свіжому номері газети. Занотувавши їх у своєму блокноті, подивився на мене уважно й запитав: «Це все добре, але скажи, будь ласка, а що читатимуть люди?» Він мав на увазі чорну сенсацію (злочин, убивство, шахрайство, корупцію). В той момент я зрозуміла, що не хочу писати про це, не хочу цим жити.  Мій журналістський досвід підказував мені, що, висвітлюючи болючі теми, я не змінюю світ і він не стає кращим.

Так я зробила крок у бік активного продажу, отримала ще одну вищу освіту, економічну, і досить довго працювала менеджером з розвитку дистрибуції.

Журналістика завжди залишалася моїм хобі. Якось ми пили чай із донькою і мріяли про зміни в житті. Висловивши свої мрії, донька запитала: «Мамо, а чого б ти хотіла, крім того, щоб я завжди була щасливою? Чого б ти хотіла для себе?»

На що я відповіла: «Я хочу, мабуть, неможливого. Хочу писати про щось світле і щоб це читали люди».

Пройшло декілька років.

Моя донька зустріла хлопця, якого покохала, і він щиро покохав її. Коли він їй освідчився, я була найщасливішою у світі. Ми пішли вибирати весільну сукню. В одному весільному салоні провели майже півдня, приміряючи різні моделі. І коли хотіли вже йти, до салону зайшов мій однокласник з дружиною. Виявилося, що його дружина — власниця цього весільного салону. Нас запросили на каву, зробили дружню знижку, а в розмові мій однокласник, згадавши мій журналістський досвід, запитав, чи можна дати мій номер телефону власнику весільного журналу, бо, мовляв, журнал не читають.

З цього все почалося. Мій перший номер був непростим. Адже щотижнева газета має свою специфіку, яка ніяк не схожа на глянець. Та й бути журналістом і редактором — не одне й те ж.

І сьогодні, згадуючи №17, я пам’ятаю багато чого і дякую всім рекламодавцям, які тоді мені повірили і підтримали.

Минуло чотири роки. За цей час змінювалася я і, відповідно, змінювався журнал. Наскільки він відповідає часу і вашим запитам — буду рада дізнатися з ваших коментарів.

А ще з часом я зрозуміла таку річ: «Брайд Кременчук» є невід’ємною складовою мого прізвища. Знайомлячись з людьми, якщо дозволяють обставини, я представляюся так, як мене називав колись відомий у місті депутат:

«Лариса Голубєва — голубка миру».

З давніх-давен голуба з гілочкою оливи люди вважають втіленням спокою та миру на знак втихомирення розбурханих стихій.  Адже Ной випустив голубку зі свого ковчега, бажаючи дізнатися, чи закінчився потоп. Коли ж голубка повернулася до нього з гілочкою у дзьобі, зрозумів, що суходіл з гаєм піднявся над водою.

Так образ голубки став символом миру і дружби між народами.

Отже, «Брайд Кременчук» — це моє надзвичайно велике-превелике бажання, щоб молодята, йдучи до РАЦСу, мали тверде переконання, що ця подія єдиний раз у їхньому житті.

Коли мій зять сказав, що він одружується один раз на все життя, додавши: «Бо мій батько одружувався лише раз», я зрозуміла, що наміри багато важать у житті.

Ці дівчата мені повірили, коли я, даруючи журнал, говорила, що «Брайд Кременчук» – це талісман кохання. А коли вийшли заміж, надіслали свої фотографії, щоб я розповіла тим, хто ще не повірив.

Тож по вірі дано нам буде.

Вірю, що сторінки «Брайд Кременчук» — це значно більше, ніж посібник для батьків, як організувати весілля у Кременчуці  (так пишуть у словах подяки батьки :))

Вірю, що рубрика «Щаслива родина» застереже молоде подружжя від помилок. І мені нікого буде відмовляти біля РАЦСу, щоб подумали і не розлучалися.

Коли двоє йдуть писати заяву про розлучення, це видно здалеку. І я завжди намагаюся запитати: «А коли одружувалися, кохання було?» То де ж воно поділося? То чому ж народні прислів’я:

іде дівка заміж — пісні співає, а потім сльози проливає;

доки не поберуться — любляться, а поберуться – чубляться —

є сьогодні реальністю?

На це запитання я шукаю відповіді.

Усім дякую, хто дочитав до кінця.

Усім — кохання, адже немає нічого дорожчого за нього. І це так зворушливо, коли через 10, 20, 30, 40, 50, 60 років Він і Вона кохають одне одного.

Я — за це. І вам цього бажаю:  ходити за ручку, забувши про роки, цілуватися, наче вам 16, обійматися, немов лише закохалися. Назавжди так.

Завжди на зв’язку

Є запитання або цікавий матеріал? Шукаєте корисну пораду або просто бажаєте розмістити рекламу на сторінках журналу? Вам сюди.

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *